Я — Люцифер, що несе світло. Мій чудовий дар людству — абсолютна відсутність моралі. Ніщо не обмежує мене. Я переступаю всі закони, я спалюю всі священні книги та конституції. Жодна релігія не може утримати мене. Я винищу всі теорії й причини, підірву всі догми.
У глибині глибин, ніхто не живе глибше, ніж я. Я — джерело всіх прірв. Я — той, хто дає життя темним гротам, я — той, хто пізнав центр, навколо якого крутяться всі плотності. Я — в’язкість усього, що марно намагається бути визначеним: вища сила магми: сморід, що викриває лицемірство духів; мертва мати квітки; розбещувач марних розумів, що валяються в досконалості.
Я вбите усвідомлення вічної ефемерності. Це я заточений у підземеллі світу, і я змушую безглуздий собор віри здригатися. Це я стою на колінах, і без жодного сорому я виставляю свої рани на показ, розкриваючи їх як голодні вагіни. Я ґвалтую гниле яйце вашої святості. Я ховаю зліт своєї думки в кошмарному сні ієрофантів, і плюю в обличчя симулякрів холодною спермою свого презирства.
Немає ніякого спокою зі мною. Ніякого милого маленького будинку, ніяких цукеркових Євангелій, ніяких цукрових незайманих дівчат на паличках для липких язиків волохатих черниць. Я по-царськи випорожняюся на всіх цих прокажених святенниць. Я уявляю собі пророка, що стоїть навколішки, якого тягне нагору домашній віслюк. Я оспівую інцест, я — чемпіон з усіх видів розпусти. Нігтем свого мізинця я захоплено розпорюю животи невинних, а потім занурюю скибочку хліба у відкриту рану.
Проте, перебуваючи в глибині глибин людської істоти, я запалюю смолоскип, який освітлює темряву. Я підіймаюся сходами з обсидіану до ніг Творця і приношу йому силу трансформації в жертву. Так, перед обличчям божественної мінливості я борюся за те, щоб заморозити інстинкт, щоб зафіксувати його на місці, як флуоресцентну скульптуру. Я висвітлюю його своїм усвідомленням і чіпляюся за нього, доки він не перетвориться на нову божественну роботу, на безмежний всесвіт, на невимірний лабіринт, що ковзає крізь мої пазурі, на здобич, що вислизає з моїх зубів, на сліди, що зникають, як тонкий аромат.
І я залишаюся тут для того, щоб зупинити потік часу, секунда за секундою. І ось що таке пекло: тотальна любов проти божественної роботи, що згасає Він (Бог) Митець — невидимий, немислимий, недосяжний, недоторканний, я — інший митець: Фіксований, незмінний, темний, непрозорий, щільний, смолоскип, що вічно горить нерухомим вогнем. Я — той, хто хоче проковтнути цю вічність, цю невагому славу, я виштовхую її до центру свого живота, а потім народжую її, розриваючись на шматки, як болото, що виштовхує з себе стрижень із лотосом, у якому виблискує алмаз. Розриваючи свої нутрощі, я уподібнююся великій Діві, яка народжує бога і потім прибиває його до хреста. І в цьому нерухомому положенні він навічно залишається зі мною, незмінний, постійний у сталості.
Алехандро Ходоровський
