Шипіт: Простір Вільних 🏕️ Етно-фестиваль в Карпатах

Як усе почалося

Початок 90-х. Україна тільки-но виринає з мороку пострадянського застою, а разом із нею — і люди, які мріють про інше життя. Не про офіси, не про “стабільність”, а про любов, свободу, братерство. Саме в ті роки, 1993-го, кілька друзів — львівські та закарпатські хіпі — вирішили зібратись «десь у горах», щоби відсвяткувати Івана Купала так, як їм хотілося: з піснями, вином, вогнем і без жодної офіційщини. Місце знайшлося само — біля неймовірного водоспаду Шипіт на полонині Боржава.

Той перший «Шипіт» був диким і прекрасним. Без сцени, без афіш — лише кілька десятків душ, намети й гітари. Але саме з цього моменту народилася традиція, яка з кожним роком набирала сили. Уже в середині 2000-х на галявину приїжджало по кілька тисяч людей — з усієї України, часто навіть приїздять гості з Європи та США.

Унікальність Шипоту — в його анархічній організації. Тут нема «головного організатора», нема квитків, нема сцени. Все, що відбувається — народжується з бажання: захотів — зробив. Це простір самовияву. Люди збираються щороку в перші тижні липня, живуть у наметах, розводять багаття, готують разом їжу, грають на музикальних інструментах, медитують, купаються у водоспаді й співають до ранку.

«Шипіт — це не концерт і не фестиваль у звичному сенсі. Це зустріч. Це повернення додому, тільки цей дім — між гір, біля води»

З часом з’явилися свої традиції: ватра на Купала, тіппі на галявинах, спонтанні джеми, духовні практики, сакральні ритуали, чайні круги, майстер-класи. Але головне — не зовнішня форма, а внутрішній дух. Шипіт не визнає правил, окрім одного: «роби, що хочеш, аби не шкодити іншим і природі».

Формування української хіппі-культури

«Свобода, брате, починається з тебе» — ця фраза, написана маркером на камені біля водоспаду, говорить більше, ніж будь-який маніфест.

У 90-х це була втеча від сірого міста. В 2000-х — місце зустрічі розбуджених душ. У 2010-х — острів посеред все більш комерціалізованого світу. І всі ці роки Шипіт збирав тих, хто відчуває: бути вільним — значить жити на своїх умовах.

Мабуть, мав би сказати щось про мир у всьому світі — так, як це роблять на конкурсах краси. Але скажу щиро: якщо це місце ще існує, не забудоване — то вам пощастило. Бо для мене воно було домом найкращих днів мого життя. Тут я зустрів людей, яких іноді, здається, й не заслуговував. Я не завжди дотягував до їхнього рівня — але вони все одно були поруч.

Це місце дало мені моральні орієнтири. Тут я закохувався. Тут розчаровувався. Але ніколи — у горах немає фальші.

Сьогодні субота, 7 червня 2025 року. Йде важка війна. І багато з нас загине. Якщо й я загину — то не за вас. Я загину за тих, кого люблю. Бо я не знаю, якими ви будете в майбутньому.

Але сподіваюсь, що ви — люди, які хочуть змін, хочуть прогресу, хочуть бути справжніми. Як казали ще до нас: боїшся — не роби, робиш — не бійся.

Ця мудрість не дарма пережила століття. Вона в нас у крові, в нашій пісні. Ви ще знаєте пісню про діда Максима?

Якщо знаєте — значить, ще не все втрачено.

Сергій Кірпа — пам’ятає ще той самий вільний Шипіт, наразі активно волонтерить у Херсоні

Легенди українського хіпі-руху

Алік Олісевич — один із перших хіпі в Україні, символ львівського андеграунду та культури внутрішньої свободи. У 1970-х роках він активно долучився до хіпі-руху, організовував перші політичні демонстрації у Львові та підтримував зв’язки з однодумцями за кордоном. Його листи та маніфести публікувалися в західних виданнях, що привертало увагу радянських спецслужб.

Алік відомий своєю участю в культурному житті Львова, зокрема, як постійний відвідувач кав’ярні “Вірменка”, де збиралися представники неформальної молоді . Його стиль — довге волосся, яскраві футболки та браслети — став впізнаваним символом свободи та непокори.

БільшеСховати

Олександр Фещук, відомий також як Дервіш, — художник зі Здолбунова, один із найяскравіших представників українського хіпі-руху. Він був активним учасником фестивалю Шипіт, який став продовженням традиції загальносоюзного збору хіпі на річці Ґауя в Латвії.

Фещук відомий своєю філософією життя, яку можна охарактеризувати словами: «Тільки воістину вільна людина може жити за законами кохання» . Його життя сповнене пригод і випробувань, зокрема, падіння з водоспаду Шипіт, після якого він вижив, незважаючи на важкі травми.

БільшеСховати

Паралелі з Вудстоком та Rainbow Gathering

Як Вудсток у США став кульмінацією американської хіпі-революції, так Шипіт — це український епос свободи. Тут теж немає сцени, організаторської структури чи охорони. Є тільки люди — живі, творчі, дикі й справжні.

Американці з Rainbow Gathering, що подорожують світом у пошуках «місць сили», вже не раз приїздили на Шипіт і залишали захоплені відгуки:

“You Ukrainians are beautiful wild hearts. Your gathering is real, more wild than Rainbow!” — написав у 2017 році мандрівник із Сан-Франциско на одному з форумів.

Їх вражає той факт, що Шипіт живе вже понад 30 років без офіційної реєстрації, спонсорів, фестивальних брендів — і не вмирає. Навпаки — продовжує розширюватись, розвивати свої ритуали, мистецькі формати й духовний потенціал.

Український колорит

Те, чого не мав Вудсток — це гуцульський багатошаровий контекст. Тут Купала з’єднується з шаманізмом, тіппі — з козацькими куренями, а ритуали очищення водою — з Карпатськими легендами. Тобто «боржавські хіпі».

Власне, «боржавські» стали майже окремим субетносом. Зі своєю естетикою, зі своєю філософією, зі своєю «племінною» структурою. І це не маска — це стиль життя, який триває і поза фестивалем.

Фото: @marina.dmitrik_1.0

Вогонь контркультури, який не згас

Шипіт — це територія, де «інакші» не просто толеруються, а стають нормою. Де бути собою — це обов’язок. В умовах, коли світ нав’язує все більше контролю, формату і шаблонів — Шипіт лишається територією деформації шаблону. І це — одна з причин, чому він потрібен Україні як повітря.

Унікальна локальна культура

Тут кожен — частина племені. І хоча нічого не організовано, все працює ідеально.

На Шипоті немає сцени, але є центр. Це Ватра. Велика, жива, спільна. Біля неї — коло. Не формальне, а природне: люди сідають, хто як прийшов. І в цьому колі — вся суть. Бо кожен, хто сюди приїхав, стає частиною чогось б

Тіппі, ватри і круги довіри

Одразу впадає в око: багато хто живе в тіппі — індіанські намети, зроблені з жердин і тканини, що нагадують козацький курінь. У тіппі приходять люди — погрітись, поговорити, випити чаю, поджемити чи повзаємодіяти.

Ватра — ще один сакральний елемент. Її будують із сухостою, ніколи не рубають живі дерева. Коли вона горить — це серце Шипоту. Біля неї співають, діляться їжею, слухають, обіймаються. Тут проводять ритуали, ігри, джеми, колективні медитації.

Тут не ділять людей на глядачів і артистів. Бо ти можеш за день бути і тим, і тим. Вранці — варити чай із трав, які сам зібрав. Удень — грати на флейті біля потічка. Увечері — читати вірші біля вогнища. А вночі — сидіти під зорями з незнайомцем і говорити про вічне.

Фото: @shypit1993

Стиль життя «тут і тепер»

На Шипоті відчуваєш час інакше. Тут ніхто не поспішає. Не планує. Всі живуть у моменті. Хтось малює. Хтось грає на джембе чи хендпані. Хтось зварив казанок пуеру й частує незнайомців. Тут тебе можуть запросити на імпровізований сніданок, обійняти просто так, навчити щось робити, будь-то крафтярити чи виконувати йоґічну асану.

Водночас діє неписаний кодекс: “не шкодь природі, не лізь у простір іншого, поважай тишу, якщо тиша — потрібна.” І це працює. Хаос перетворюється на гармонію.

Символи, ритуали, звичаї

Щороку нові люди приносить свою самобутність, ритуали та звичаї. Хтось проводить духовні чи медитативні практики. Інші — плетуть ловці снів, займаються розписом на тілі, деревах, камінню. Часто на галявині проводять чайні та какао церемонії, джеми спільні молитви за мир, сонячні зустрічі світанку.

Купальська ніч — особлива. Плетуть вінки, палять ватру, голими купаються у водоспаді, співають пісні і шаманські гімни. І все це — без сценарію, без ведучих. Бо душа знає ритуал.

«Тут народжується нова магія. Без язичницьких кліше. Просто — магія людяності й чесності»

Містичний вимір

Це не просто водоспад. Це портал. А навколо нього — ритуали, ініціації і жива присутність Природи.

Коли наближаєшся до Шипоту, звук води стає мантрою. Він не кричить — він шепоче. Наче говорить щось древнє, забуте, але важливе. Саме з цього шепоту фестиваль і отримав свою назву. І саме він став тією оссю, навколо якої закрутилася вся культура свободи, що тут народилась.

Водоспад, який шепоче духу

Шипіт — це не просто мальовнича локація. Це місце сили. Багато хто каже: коли ти стаєш під струмені цієї крижаної, прозорої води, з тебе змивається весь старий тягар. Стрес, війна, страх, брехня — усе стікає вниз, у глибину гір.

Зверху — камінь. Великий, монументальний, як вівтар. Саме з нього починається основний потік. А якщо придивитись — водоспад розпадається на сім струменів, що спадають у чашу, схожу на квітку лотоса. І ця форма — не випадкова.

«Коли ти стоїш у центрі цієї природної чаші, ти ніби в утробі Землі. Лотос не ззовні. Він — під твоїми ногами»

Цю чашу називають «лотосом Шипоту», і для багатьох вона стала ініціаційним символом — народження себе нового.

Стихії природи

На Шипоті чотири стихії оживають. Це не метафора — це практика.

• Вогонь — ватра. Тут очищення, натхнення, тепло. Біля неї всі рівні. Вона не має переду чи заду — лише центр.
• Вода — водоспад, струмки, купання в купелі чи під струменем водоспаду. Очищення, заспокоєння, оновлення.
• Земля — полонина. Місце, де спиш, ходиш босим, танцюєш, заготовляєш трави. Тут багато хто вперше відчуває, що земля — жива.
• Повітря — вітер у горах, дим з вогнищ, звуки інструментів, співи, мантри. Те, що наповнює легені і свідомість.

Саме в поєднанні цих стихій Шипіт стає не просто подією, а обрядом входження в реальність без ілюзій. Без фільтрів. Без глянцю. Просто ти — і Природа.

Багато хто приїздить сюди щороку, щоби позбутись усього, що накапалось за рік: втоми від міста чи роботи, розбитого серця, емоційного вигорання чи тривоги. І відчути себе знову. Чисто. Просто. По-людськи. Саме тому так багато практик пов’язані з водою. Люди занурюються у атмосферу і цього вже достатньо.

Карпатський контекст

Природа тут — головний учасник фестивалю. Шипіт відбувається в обіймах самої Землі.

Галявина Шипоту розташована на схилах полонини Боржава — одного з найвеличніших хребтів Українських Карпат. Це місце справді магнетичне: вершини обтікають хмарами, трави сягають пояса, а світанки змушують мовчати навіть найбалакучіших. І це не перебільшення — тут мовчання стає мовою.

Вершини, що тримають небо

Навколо — три головні гірські велетні:

• Маґура-Жиде (1517 м) — північна брама до Боржавського хребта, де ще відчутна рука лісу, але вже відкриваються перші потужні хвилі гірського простору.
• Великий Верх (1598 м) — це справді велика вершина, серце Боржави, тут простір розкривається на всі боки.
• Стій (1681 м) — Найвища вершина Боржавського хребта. Стій — мов стовп, що тримає небо. Його назва — не випадковість: він справді стоїть. Стійко, мовчазно, споконвіку.

Ці гори формують енергетичну чашу — своєрідний амфітеатр, де гомін людських голосів губиться серед вітру, а кожен звук гітари здається молитвою. Тут легко повірити в те, що природа має свідомість. Бо вона ніби дивиться на тебе — спокійно, приймаюче, з глибиною, яку не розкодуєш раціонально.

«Тут навіть коли нічого не робиш — щось відбувається всередині. Якесь перетікання, перевернення, стирання меж»

Цілющі трави, вода і тиша

Полонина Боржава — це трав’яний храм. Щороку сюди приїздять ті, хто знає: саме тут — найкращий час і місце для заготівлі рослин. Часто збирають трави в особливі дні — у ніч Купала, на повню, у періоди сонцестояння. Це не лише традиція, а й глибинне відчуття циклів природи.

Кірпей (іван-чай) розкидається по чашах гір і вкриває полонину густими рожевими хвилями. Його збирають уранці, коли ще не зійшла роса, ферментують, сушать — і мають напій, який зігріває взимку і нагадує про літо.
Чебрець тримається вище — на схилах, ближче до сонця. Його запах — мов дотик свободи, його чай — мов тиха молитва.
Материнка, м’ята, звіробій, полин, деревій — ростуть поруч, ніби дружнє коло. Тут кожну траву знають на ім’я. Вони не просто лікують — навчають, укріплюють дух, дають орієнтири в часи сум’яття.
Калган, з глибини землі, зустрічається рідше — його шукають ті, хто працює з кореневою силою. Він не для щоденного вжитку, а для настоянок, які зберігають вогонь чоловічої сили й духу.

З настанням осені полонина змінює ритм — зелений килим трав поступається місцем грибному різноманіттю. Лисички, підберезники, опеньки — щедро йдуть у кошики, але їх, як і трав, беруть лише стільки, скільки потрібно. Бо тут пам’ятають: природа дає, коли її чують.

А ще тут б’є Срібне джерело. Його вода — майже без домішок, свіжа, дзвінка. П’ють її урочисто, мов цілющий еліксир. Кажуть, той, хто скуштував її раз — завжди буде пам’ятати цей смак, як пам’ятаєш дім.

• Чебрець — пахне як свобода, заспокоює;
• Кірпей (іван-чай) — головний тонізатор і вітамінізатор галявини;
• Звіробій — для нервової системи та духу;
• Материнка, м’ята, полин, деревій — кожна трава тут має ім’я, і ти з нею знайомишся особисто.

А ще тут є джерело, яке місцеві називають Срібним Потоком. Вода з нього має найменше домішок у регіоні, і кожен, хто вперше її скуштує, запам’ятає смак на все життя.

Біосистема, яку треба берегти

Карпати тут — живе середовище, у якому росте понад 90 видів птахів, 20 видів рідкісних рослин, бурий ведмідь, рисі, саламандри, а також неймовірні види грибів і мохів.

На Шипоті це відчувається не як статистика, а як дотик: десь повзе жук-оленяк, десь вискочила ящірка саламандра, десь м’яко потріскує папороть чи повзе фіалетовий слимак. І люди вчаться поводитись тут так, щоб не ламати — а слухати. Не завойовувати — а танцювати в ритмі природи.

Екологічні загрози

Шипіт — некомерційний. Але земля під ним — ласий шматок для тих, хто звик до грошей, бетону й “активного туризму”.

Карпати — це не просто територія краси. Це об’єкт боротьби. Поки фестивальники збираються на галявині, грають на музичних інструментах й частуються трав’яним чаєм — за їхніми спинами вже роками йде тиха (а подекуди гучна) війна за землю, воду і… мовчання.

Загроза забудови

Полонина Боржава — природна пам’ятка, частина Смарагдової мережі Європи. Але ще з часів Януковича окремі ділянки довкола Пилипця були «переведені в приватну власність» — непрозоро, без громадських слухань, з усіма знайомими схемами.

На горизонті — плани забудови:

• котеджні містечка,
• вітропарк на десятки вітряків,
• гірськолижні курорти,
• паркінги для джипів.

І хоч війна поставила ці проєкти «на паузу», місцеві активісти попереджають: пауза — не скасування. Один підпис — і вся галявина, де щоліта збираються тисячі вільних людей, може перетворитись на чергову «елітну локацію».

«Шипоту нема кому дати дозвіл — бо він нікому не належить. А те, що не має власника, в нашій країні — найбільш вразливе»

Квадроцикли

Інша біда — квадроциклісти. Поки Шипотяни босоніж сходять до джерела, повз них пролітають “туристи” на ревучих чотириколісних монстрах. Вони псують екосистему: виривають коріння трав, лякають тварин та роз’їжджають стежки.

«Ми живемо в тіппі, п’ємо джерельну воду, проводимо час понад неба. А вони думають, що це дикість. І кажуть, що тут треба “навести порядок”»

Токсичний туризм

Так званий токсичний туризм — ще один симптом. Це люди, які приїздять у гори не для досвіду, а для фотографій. Їм треба ресторан, вай-фай, кондиціонер і шезлонг з видом на полонину. І таких стає все більше.

Їхній попит породжує пропозицію — під них розширюють дороги, рубають дерева, асфальтують підйоми, ставлять білборди «Ласкаво просимо в справжні Карпати». А справжні Карпати — тихо тікають далі в глиб.

Шипіт — остання лінія оборони. Бо він не дає Карпатам перетворитись на Карпати™. Він зберігає дикий, живий, необроблений простір — як пам’ять про те, що гори не для комфорту. А для зустрічі з собою.

Екоініціатива Шипоту

Серед галасу, музики, вогнищ і танців на Шипоті останніми роками народилась окрема течія — неформальна, але дуже помітна. Це спільнота людей, які прагнуть не просто відпочити на природі, а жити з нею в гармонії. Їх часто називають «екосексуалами», але це більше про тілесну і духовну чутливість до довкілля, ніж про будь-які сексуальні підтексти.

Їхня філософія проста: природа — це не ресурс, не фон для селфі, не місце для адреналінового туризму. Це — жива істота, з якою ми взаємодіємо тілом і серцем. Вони купаються в водоспаді як у храмі, обіймають дерева без жарту. Це — про глибоку присутність.

Частиною їхньої присутності на Шипоті є й опір квадротуризму — джипам і квадроциклам, що прорізають тишу гір і псують лісові стежки. Вони організовують перформанси та барикади. Вони перекривають дороги не агресією, а присутністю. Їхній спротив — про турботу, про те, як зберегти Шипіт для майбутніх поколінь.

Гасло «РАДІТИ!»

Це більше ніж гасло. Це — мантра. Код. Пульс. Настрій у кожному кроці. Слово, що промовляє тебе зсередини.

На Шипоті не кричать «ура», не вигукують «слава», не скандують лозунгів. Тут є лише одне слово, яке лунає з усіх боків, мов мантра — «РАДІТИ!». Його кричать, коли підпалюють купальську ватру. Його шепочуть, купаючись у Шипоті. Його співають у піснях. І ним же завершують кожен вечір біля вогнища.

Це не просто слово — це стан. Намір. Програма. Молитва без релігії.

Якщо розкласти це слово — воно починає сяяти зсередини:

• Р — Рід, Рух, Радість. Це джерело, імпульс, родова сила.
• А — Аура, Альфа, Автентичність. Початок. Вибух життя.
• Д — Довіра, Дар, Диво. Серцевина відкритості.
• І — Інтуїція, Інтимність, Істинність. Внутрішнє світло.
• Т — Тепло, Танець, Тиша. Рух душі й тіло-музика.
• И — особлива українська літера — глибоке, гортанне завершення. Вібрація Землі. Коріння. Жива.

Це слово звучить як заклик до життя без страху. До сміху. До довіри. І саме тому воно з кожного вогнища на Шипоті виривається з сердець.

У час, коли світ кричить про продуктивність, відповідальність, контроль і дисципліну, Шипіт відповідає: «РАДІТИ!»
— Попри все.
— Назло війні.
— Усупереч зневірі.
— Всупереч шаблонам, які не дають дихати.

Це і є радикальна дія — залишатись живим у світі страху. Відкритим — у світі обмежень.

Творчість та музика

Немає графіків виступів. Немає headliner’ів. Немає квитків. Бо творчість на Шипоті — це стихія. Вона народжується з подиху вітру, з перших ударів джембе, з несподіваного джему, коли в колі зустрілися гітара, діджеріду і барабани, а хтось раптом починає співати. І це все — просто так. Просто з любові. Без сцени — але з натхненням.

Музика — не єдина форма вираження. Тут скрізь:

• крафтярять;
• малюють;
• шиють;
• плетуть;
• пишуть.

Митці тут не приїжджають “виступати” — вони приїжджають жити в мистецтві. І щороку ця галявина перетворюється на велику майстерню під відкритим небом.

Саунд-хілінг

Вночі або рано-вранці, коли ще туман обіймає полонину, десь у тіппі починається саунд-хілінг сесії. Тибетські чаші, дзвіночки, діджеріду, вокальні овертони, хендпани, флейти, дощовиця. Усе це — для глибини. Для очищення.

«Тіло — це барабан, що загубив ритм. А музика тут — це той, хто допомагає йому знову бити в такт душі»

Шипіт — це ще й місце, де ти можеш не тільки слухати, а стати інструментом. Буквально. Бо тут тебе завжди запросять до джему, навіть якщо ти «вперше в житті взяв барабан до рук». Тут не оцінюють гру. Тут слухають серце, що звучить через неї.

Джем біля ватри

Ніч. Вогонь. Колесо людей. І починається ритм. У когось джембе, у когось дарбука, у когось перкусія — і всі вони б’ють в унісон. Довкола — танці, голоси, рух, сміх, сльози. Це не шоу. Це — спалах життя.

«Шипітські ночі — це як перші ритуали людства. Наче ми всі повернулись до джерела»

І справді — біля ватри зникає час. Лунає все: від народних пісень і шаманських співів до психоделічних етно-джемів і медитативного електроакустичного експерименту.

Соціальна та психоемоційна роль

Шипіт — це не втеча від реальності. Це повернення до себе. Іноді єдине місце, де можна дихати.

Ще до війни фестиваль виконував важливу функцію — терапевтичну. Це був клапан, де випускалися емоції, шкідливі патерни, токсини міського життя. Але з 2022 року його значення виросло до іншого масштабу — духовного притулку, де можна зібрати докупи розбиті частинки себе.

Для багатьох Шипіт був місцем “перезавантаження”. Місцем, де можна скинути ролі — офісного працівника, студента, батька, доньки — і просто побути людиною. Тут ніхто не питав, чим ти заробляєш на життя.

Це створювало атмосферу глибокої довіри. І саме це — довіра — найсильніше зцілює.

Під час війни: простір виживання душі

Коли прийшла війна, хтось сказав: «А тепер Шипіт — це втеча». Але ті, хто був там у 2022–2023 роках, відповіли інакше:

«Ні, це — повернення. Бо там ми знову відчули, що ми живі.»

Попри обстріли, тривоги й втрати — фестиваль відбувався. Менше людей, тиха атмосфера, багато сліз. Але і багато музики. Обіймів. Молитв за тих, хто боронить нашу державу. І для багатьох це був єдиний шанс зцілити душу, не лікуванням — а присутністю. Небом. Травами. Тілом на землі.

«Я повернувся з передка з головою, що ледь трималась. І лише після Шипоту я знову зміг говорити. Інакше. З теплом та легким серцем.»

Це все ще територія свободи — але тепер вона має новий шар: свободу бути вразливим, не ховати біль, не грати ролі, не здаватися сильним. А просто сидіти біля вогнища, пити чай з чебрецем, мовчати — і все одно бути почутим.

Час змін: від Гимби до Полісся

Шипіт уже не той. Зміни, що відбулись останніми роками, торкнулися не лише простору, а й духу фестивалю. Перевірки документів, поліцейські рейди, втручання у приватний простір, зникнення людей, дикості, а з нею — і тієї особливої магії, за якою ми йшли на гору. Відчуття свободи, єднання з природою, глибокої внутрішньої культури співжиття — усе це все більше розчиняється під тиском туристичного напливу, комерції та втрати традицій.

Ми бачимо не просто зміну контексту — ми спостерігаємо зміну покоління. Передача неписаних правил поваги, чистоти, тиші — порушена. Техно-музика на всю ніч, втрата етичної межі, зрубування живих дерев на Ватру — це вже не Шипіт, яким ми його пам’ятаємо.

Саме тому народилася ідея — перенести Шипіт у новий простір. Полісся.

Полісся як новий початок

Чому Полісся? А чому б і ні? Це край незвіданого, де ще зберігся дух первозданного. Там, де ліси й ріки розкинулись диким полотном, де ще можна говорити з природою без свідків, без камер, без бетонних терас. Це спроба перезавантажити простір і сенс. Зробити крок назад — щоб зробити крок уперед.

Ми не намагаємось втекти від минулого. Ми хочемо віднайти витоки. Як колись Шипіт був маленьким, затишним, камерним — так і новий Шипіт Полісся прагне стати простором єднання, а не натовпу. Простором не кількості, а якості. Без надмірного шуму, зкарпатського порошкового вина, рейвів і сміття — але з піснями, етнікою, джемами та співтворчістю.

Це експеримент, але водночас і запрошення. Як показав досвід Масляної на Трухановому острові у 2024 — ми здатні створювати нові традиції. І робити це разом.

🔸 Дати: 20–24 червня — у день літнього сонцестояння, в гармонії з ритмами Сонця.
🔸 Місце: Полісся, 60 км від Рівного. Координати та точна інформація — пізніше.
🔸 Формат: камерно, душевно, експериментально, з елементами фольклору та співжиття.
🔸 Для кого? Для тих, хто не боїться нових форматів і поважає старий дух Шипоту.
🔸 Кому не варто? Рейверам, наркоманам, тим, хто не готовий до тиші, глибини й взаємної поваги.

До зустрічі біля Ватри 🌿

Заклик до збереження Шипоту

Шипіт — це вогонь, який горить у середині кожного, хто хоч раз там був. І який не можна загасити.

Шипіт — це місце зібрання, де немає білетів, але є відкриті двері. Де немає сцени, але кожен — артист. Де немає прапорів, але кожен — частина великого Племені.

І сьогодні цей простір потребує нашого голосу. Бо:

• галявина, де палять ватру, вже є в приватній власності;
• гора, на якій співають, — під загрозою забудови вітряками;
• джерело, з якого п’ють, — оточене квадроциклами та несвідомими людьми;
• ідея, яка народилась у серці Шипоту, — може бути розтоптана “цивілізацією”.

Це — боротьба за те, щоб у нас залишилися вільні простори, де люди ще можуть бути живими. Де життя — це не товар. Де радість — не сервіс. Де слово «РАДІТИ!» звучить не як хештег, а як вибух серця.

Що може зробити кожен:

• Розповідати про Шипіт. Не як «фестиваль хіпі», а як унікальне явище культури, природи і вільного духу.
• Підтримувати ініціативи проти забудови Боржави, брати участь в петиціях, поширювати матеріали екозахисників.
• Приїздити з повагою: не споживати, а проживати.
• Не знецінювати. Бо те, що комусь здається диким, — для іншого сенс життя.

Збережімо Шипіт!