Розмова про суттєве: містичне християнство, еклектика та психопрактики

ІНШОПЛИН 🔹 Оригінал статті 🔹 Автор: Максим Фурін

Колись мені на очі потрапив журнал “Death to the World. The Last True Rebellion”, який випускали монахи та монахині православного монастиря в Каліфорнії, та основною цільовою аудиторією якого були підлітки, втягнуті у панк-культуру. Виглядав він дійсно як зін, випущений панками для панків, та одного погляду на його обкладинку було достатньо, щоб зрозуміти, що це дійсно контркультурна річ. Та поки в мене в голові грав GG Аллін, я думав про те, що в багатьох випадках духовні вчення дійсно стали сферою інтересів неформалів. З однієї сторони це непогано, бо в цій сфері можна було зустріти дійсно цікавих і неординарних людей, як і їхню протилежність, звичайно, бо люди всюди люди. З іншої сторони, якщо мова йде не про щось східне, екзотичне, чи дуже секуляризоване, а наприклад, тема стосується християнства, чи десь звучить слово “релігія”, люди, які в цілому не цікавились цією сферою діяльності людини, будуть мати справу здебільшого зі своїми упередженнями. Тож якщо у вас є ще трохи від панку, то сьогодні ми почнемо занурюватись у Кременчук альтернативний через серію статей, присвячених представникам різних духовних течій, носіям обскурних бачень та творцям фракталів сенсу.

Всі містичні традиції мають багато спільного між собою, і це не дивно, бо внутрішня архітектура авторів, чи то провідників цих сенсів — однакова. Відрізняються культурні контексти, наголоси та нюанси, але якщо наш розум налаштований вбачати єдине за різноманіттям духовного досвіду, то ми завжди знайдемо спільну мову з представниками різних духовних течій. Деякі з цих художників сенсу якнайбільше втілюють цей еклектичний підхід — беручи символи й методи різних вчень та майстерно об’єднуючи їх у своїх цілісних символічних картинах, де кожен елемент не відчувається зайвим та не суперечить іншим. Сьогодні я б хотів вам розповісти про одного такого еклектичного “художника” та показати вам його картини. Історія, яка, сподіваюсь, відкриє вам Кременчук з іншої сторони — як місто, в якому можна знайти дорогоцінні прикраси духу та рідкісні бачення себе та світу. 

Над вхідними дверима у квартиру Владислава висять дві маленькі ікони, які схожі на два невеликих сріблястих дзеркальця. Мати Божа з немовлям та Ісус. В коридорі — забиті книгами полиці, велика кількість з котрих — книги Ошо, а навпроти них на стіні висить прапор Великобританії, на тлі котрого красується фотографія принца Вільяма з Кейт Міддлтон. Яскрава голівудська посмішка Вільяма придає всій цій композиції вигляд мандали божества. Божества трікстерів, чи то метаіронії. Питання про значення цього артефакту я свідомо залишив не озвученим, побоюючись, що ефект від нього зникне.

Кімната, де ми розмістились, більш схожа на маленький храм, чи то житло священика. Рясно заставлений іконами вівтар, розп’яття, свічки та вервиці. Але серед всього цього християнського антуражу були присутні також гості і з інших культур — декілька статуеток Будди, Ганеши, Сета, менора з хамсою та тибетский колокол з ваджрою на верхів’ї.

На фоні всього цього Влад виглядав напрочуд буденно. На вигляд йому було років п’ятдесят з гаком. Одягнений він був у червону сорочку з коротким рукавом та рвані джинси, а його обличчя випромінювало безпосередність та розслабленість. Жодна деталь не вказувала на його інтереси чи рід занять. 

Він сказав, що не досяг ще майстерності у спілкуванні українською, тому для зручності буде говорити російською. У статті я переклав його мову українською для цілісності сприйняття тексту. У дужках — мої примітки.

— Багато років тому я викреслив своє минуле, його для мене не існує, — каже він на початку. — А люди думають, що, вивчивши минуле людини, вони якось можуть зрозуміти, що людину насправді визначає. Отож, моє минуле мене не визначає. Я хоч і розумію, що це звучить якось дивно, але воно точно мене не визначає.

Це дійсно звучало дивно, але впродовж діалогу ми майже не торкались деталей його біографії чи історій, пов’язаних з минулим, більше, ніж це було потрібно для загальних уявлень про його духовний шлях.

— Я бачу у вас тут доволі багато різних релігійних атрибутів, — кажу я, — причому з різних традицій. Розкажіть як ви познайомились з цими вченнями та як зв’язуєте їх у своєму житті?

— Тобто як весь це вінегрет бере участь у просторі життя, — він сміється. — Ну, ікони — це така моя слабкість. Був період, коли в мене їх було дуже багато, бо я з православної традиції. Потім я перейшов у протестантську традицію та від усіх них позбувся. Якийсь час я побув у цій течії та зрозумів, що вона теж доволі ущербфіна, та моє, так би мовити, первинне повернулось. Я знову став ними обростати, не чинячи опір цьому. Для мене це, звичайно, не ідоли, а символи, які несуть за собою якусь ідею, причому ідея ця за межами традиції як такої.

— Тобто за межами християнства?

— Скоріш не за межами християнства, а саме за межами традиційного християнства.

— Тобто щось, що відсилає до ідей поза межами тимчасових релігійних утворень?

— Вірно. Оскільки я вибрав для себе таку собі течію, течію містичного християнства…

— Ісіхазм?

— Ні, ісіхазм — це традиція споглядального християнства, Афонських старців. А це саме містичне християнство.

— Почалось все коли я був дуже молодий, і весь такий гарячий християнин. І одного разу я їхав у Москву потягом Кременчук — Москва, і попався мені в плацкарті один єврей. І ми з ним непогано так зачепились. Він мене розпитував, я йому щось розповідав. І ось в кінці я його запитую: “Ну я ж гарно кажу?” А вони люди доволі ввічливі, то ж він мені й відповідає: “Ой Владислав, ви так гарно кажете, дуже гарно”. А я ж тоді і кажу йому: “Ну, значить я правий”. На що він мені одразу й заперечив: “Ні. Бо коли ти читаєш писання, ти бачиш щось одне, а я бачу інше”. Мене тоді це дуже сильно розлютило. Але я люблю такі прочуханки, вони якось надихають. І я тоді став замислюватись, що ж він таке бачить, що я не бачу. Що він бачить? Ми читаємо один і той самий текст! І потім, коли я став досліджувати це питання, я зрозумів про що він каже. А хотів він сказати те, що все писання написано мовою символів, і якщо ти не знаєш, як ці символи розшифровуються, то ти не знаєш писання. Я думав, що це відноситься тільки до старого заповіту, а потім я зрозумів, що це стосується і нового. Ну що б було зрозуміло, наприклад, прапор України та герб України — це не сама Україна. Це щось, що вказує на щось.

— Тобто це символи.

— Так. Ось і символи писання вказують на якусь якість, властивість, на якийсь рух всередині самої людини. І тоді ти розумієш, що ця книга не про те, що було колись, декілька тисяч років тому, а про те, що відбувається всередині самої людини. Тобто містичне християнство — це переклад сенсів, описаних мовою зовнішнього світу, на внутрішню сутність та стани людини. Як ілюстрація: чоловік у писанні — це ідея. Жінка у писанні — це життя. Тобто жінка — це майданчик для реалізації ідеї.

— Візьмемо якийсь конкретний фрагмент, щоб було більш зрозуміло. От як, наприклад, Різдво. Йосип та Марія. Ім’я Йосип перекладається як “додавання”. Ім’я Марія має три значення — “та, що страждає”, “та, що плаче” та “натхнення”. І ось, кожна людина, що народжується в цей світ — що йому додається на початку? Йому додаються страждання. А чому? Що таке страждання? Чому люди страждають взагалі? Тому що їхні бажання не здійснюються. Це просто. Покажи мені в цьому світі людину, бажання якої здійснились, та не знайдеш нікого. Всі страждають. Потім, в якийсь момент, якщо людина зростає, розвивається духовно, або навіть ментально, бог з тією духовністю, до неї ще дійти треба. Людина розуміє, що вічно страждати не можна. Треба звільнитись. Тож на цьому моменті людина символічно починає плакати. Що таке плач? Це коли з ока… Що таке око? — Влад сміється. — Це мудрість. Вухо — це розуміння, око — це мудрість. “Хокма” на івриті. Тобто плач, це коли твоя мудрість відторгає, виливає з себе солону воду.

— Це теж щось символізує, чи не так? — посміхаюсь я.

— Звичайно! — сміється він. — Зараз ми заліземо у нетрі. То що ж таке солена вода? Це море. А море у писанні — це соціум. Тож твоє страждання змушує тебе очиститись від впливу соціального у твоєму житті. Ти народився, батько, мати тебе навчали, вулиця та багато іншого, одним словом, кожен поділився з тобою своїм гімном, влив, так би мовити, по саме “не можу”. Ти це не вибирав — ти це прийняв апріорі. Все змішалось. Хибні цінності, ідеї, омана, невігластво, все оце. Як наслідок — людині погано. Коли людина починає розбиратися в тому, чому їй погано, вона починає висмикувати з себе оце суспільне невігластво. Море. Сльоза.

Коли з тебе виходить ось ця соціальна придурь, людині стає легко та приходить натхнення. Це третя позиція імені “Марія” — натхнення. Натхнення — це ж коли “не ти”, а “щось через тебе”, якась вища сила.

— Своєрідна спонтанність.

— Спонтанність, легкість, не напруженість якась. При чому це не важливо, пишеш ти вірші, миєш поли чи п’єш чай. Щось через тебе діє, а ти скоріш як інструмент. І ось коли діє натхнення, тоді Марія і Йосип йдуть у Віфлеєм  — байт лехем, “дім хліба”. Дім — це твій внутрішній світ, а хліб — це зв’язок з Богом. Чому це так? Тому що для того, щоб зробити хліб, треба взяти зерно, зруйнувати його, додати води — вода тут символ милості, додати вогню — усвідомленості, з’єднати це все, і вийде щось таке, що не робить ні одна тварина. Бо не одна тварина хліб не пече. Хліб — це їжа людини. А людина відрізняється від тварини тим, що в неї є питання про вище.

У мене був кіт, загинув минулим літом. Чудовий був кіт. Він ніколи зі мною не молився. Йому це було не треба. Він зі мною ніколи не богословствував, йому це було не цікаво. Він жив своїм життям кота, абсолютно щасливий. В нього не було питань. А людина — це та, хто запитує. Хто я? Чи є Бог? Це їжа людини. Тож дім хліба — це внутрішній світ. І якщо твій внутрішній світ наповнений цим зв’язком із Всевишнім, то у твоєму серці — вертеп, печера, народжується те, що називається Христос. Що таке Христос? Христос — це Машиах. Машиах — це помазання. Тобто натхнення. Але помазання — це все теж не так просто…

Це ж олія. Щоб отримати олію, треба посадити насіння, потенціал. Виростити дерево. Дерево це — вчення. На цьому дереві будуть гілки, гілки це погляди, думки. На гілках буде листя. Листя — це розмови. На цьому дереві будуть плоди, які треба зібрати, розчавити, і з цього вийде ось ця пульпа, сік. Коли він відстоїться, буде трохи олії, а все інше, таке, осад. Це я зараз про оливкову олію кажу. І ось перші три краплини цієї олії — це те, що заливається у менору. Семисвічник. Олія при горінні перетворюється у вогонь, і як цей факел ти б не крутив, вогонь завжди буде направлений вгору.

Так от, народження Христа, народження в тобі помазання — це народження в тобі такого стану, при котрому тобі не важливо які події відбуваються у твоєму житті, чи які стани. Ти завжди спрямований вгору. Ти як “іван-покиван”. Тебе і так, і сяк, а ти усе одно підіймаєшся. Все одно вгору. Ось це і є Христос.

— Туди, в цю печеру, прийшли пастухи. Це твої очі, твоя увага. Вони спочатку були на полі, тобто увага була направлена на зовнішній світ. Прийшла вища сила — янголи, та й кажуть: “Ні, чуваки, не туди дивимось”. “Ідіть у Віфлеєм, йдіть всередину. Ось там і побачити те що треба”. Ну вони й пішли, і дійсно все побачили.

Владислав продовжував ревізію писання, перекладаючи майже кожне поняття на мову потаємного значення, трактуючи їх як символи.

— Волхви, які прийшли до Ісуса наступними, в оригіналі тексту писання були “магами”, тими, хто читає зірки. Зірки ж — це не скільки зірки у прямому розумінні (звичайно ж), а “ситуації” та “події” життя, які маги вміють трактувати як мову Бога. Прийшли вони зі сходу…

І ось Влад вже малює переді мною уявну мандалу, накладену на розу вітрів, де різні сторони світу мають одночасно як макро, так і мікрокосмічне значення, і також своє яскраве символічне зображення.

— Південь — це лев, пристрасть. Північ — це телець, матерія. Схід — орел, думка, а захід — людина, втілення бажання.

Причому ця сакральна географія, як її зобразив Влад, на його думку, має також вплив і на політично-соціальні реалії світу. (Думайте)

Повернемось до історії шляху волхвів. Вони приходять до Ірода, ім’я котрого перекладається як “схожий на героя”. І це Влад трактує як его людини.

— Бо саме его втілює матеріалістичні задуми, з однієї сторони. З іншої, воно дуже сильно боїться, бо його існування — це ілюзія. Поки є якась дія, воно здається реальним, але при близькому спогляданні ми бачимо, що нічого такого немає. Коротше, можна всю цю історію прочитати як всі люди читають. На Різдво прикрасити ялинку та заспокоїтись. В принципі можна, чом би й ні, але, чесно кажучи, мені — тому, хто живе через дві тисячі років після цих подій — ні тепло, ні холодно. Мало казок чи що? Але коли я розумію, що все це вказує на певні стани, які змінюють один одного, то ситуація змінюється.

— Можна сказати, що це вічний міф.

— В якомусь сенсі, так. Це одне з його проявлень. Символічних. Які вказують на вічний процес та істину.

Я якось проповідував в одній церкві за запрошенням. Більше не кликали. Розповів їм про це все трошки, і в кінці кажу “Амінь”. Така тиша занепала, бо вони ніколи такого не чули. І потім з залу хтось крикнув: “Наволоч! Таке свято зіпсував!”, а я їм: “Дякую! Це вища похвала”.

— Так це все суто ваше розуміння? Тому що мені здається, що це дуже з кабалою пов’язано.

— Так, є таке.

— А десь ще є такі системи символічних тлумачень?

— Вони миготять, але не зібрані докупи. Кабала безсумнівно іскриться подібним. Але вона більш прив’язана до юдаїзму.

Влад взявся пояснювати про рівні розуміння тори через розшифрування терміну “рай”.

— Рай на івриті — це “пардос”. Таке слово. І це абревіатура. “Пшат”, “драж”, “ремез” та “сот”. І що це значить? “Пшат” — це просте розуміння писання. Як написано, так і написано. “Драж”, або “мі-драж”, це дослідження. Для тих, хто хоче зрозуміти “що там малось на увазі?”. Хочеться зрозуміти більш точно. Ремез — це натяки. На що тобі писання натякає? Наприклад, таємні знаки у торі, в самому тексті. Якщо ми читаємо переклади, ми цього ніколи не побачимо. Це може бути маленька “тицячка” якась. Вони випали в перекладах. При перекладах дуже багато чого втрачається. Сім тисяч слів у новому заповіті перекладено не вірно. Сім тисяч! А скільки ж там самого того нового заповіту? Ремез — суд. Суд — це вище тлумачення писання. Сюди ж і відноситься кабала. А також таке явище як гематрія. Знаєш про це? Це коли слово, кожна його літера, має числову відповідність. Якщо слова різні, але числові коди в них однакові, то це по суті одне й те саме. Це якраз і є езотеричне тлумачення. Як от, наприклад, слово “Єгипет”— “Мітраєм” та слово “СРСР”. Це одне й те саме. Числові коди одні й ті самі.

— Тюрма народів.

— Тут просто треба ще зрозуміти, що писання — воно ж не для простих людей було написано. Зовсім. Річ у тому, що це зараз в нас ксерокси та безліч різних приблуд. А у стародавні часи, щоб написати сторінку писання, треба було декого зарізати, щоб зняти шкіру. Для того, щоб написати тору, п’ять книг, треба сімдесят два листи. Тобто ти розумієш — це стадо треба вирізати, щоб це записати. І це тільки щоб підготувати сторінки. А коли, наприклад, сойфер, переписувач писання, пише текст, якщо він робить хоч якусь помилка, хоч одну, то це вже вважається не кошерним. Це не годиться. Коли сойфер пише та підходить до моменту написання священного імені Бога, що не говориться, з чотирьох літер, тетраграматон, перед тим, як його вписати, йому потрібно зробити обмивання. І ось він пішов в Мікву, омився, повернувся, написав чотири літери та пише далі. Знов доходить до священного імені, і знову потрібно йти робити обмивання, а на сторінці може бути п’ять, шість таких імен. Тора раніше переписувалась приблизно рік.

— Серйозна ритуальна робота.

— Так. Тож якщо все це поєднати, виходить, що це все не для простої людини аж ніяк. Це для мудреців. І до того ж тора — це символічне письмо. Щоб ти зрозумів, наприклад, літера “байт”. Це ось так — раз, рисочка і точка. Як кажуть мудреці, всі п’ять книг тори звернуті в першу книгу, у “буття”. Все “буття” в перше речення. Перше речення — у перше слово, а все перше слово згортається у першу літеру. А ця літера — у цю точку, в центрі літери. 

Ти думаєш проста людина яка працює зранку до вечора може це все зрозуміти? Ні. Прості люди приходили у синагогу, що перекладається як “школа чеснот”. І там слухали рабинів про те, що там написано. А рабини не дуже охоче брали учнів. Якщо людина приходила до рабина і просилась в учні, то вона могла сказати так: “Хочу прийняти ярмо твоєї тори на себе”. Тобто його розуміння цього. Тому що немає єдиного розуміння. Ось в талмуді на один рядок писання може бути шість-вісім думок різних ребе. І ось питання: а яке вірне? А немає неправильної відповіді. Ти можеш обрати з запропонованого. А можеш сказати, що ви всі дурні, та в мене є своє розуміння. В першу чергу думай своєю головою. Тому що без цього нічого не працює. Заплющити очі, просто чомусь слідувати — до внутрішнього Віфлеєму це не приведе.

В мене була одна історія. З однієї церкви. Приходять два брати, яких я не знав. Посиділи, послухали мене. Служба закінчилась, та вони до мене підходять. І один каже: “Скажіть пастор, ви масон?” Ну, я думаю, прийшла моя черга посміятись. “Так, — кажу, — масон”. Ох, як він зрадів. “Я ж казав тобі що він масон, казав!” — каже він до свого брата. От що вони там зрозуміли?

Продовжуючи діалог, ми поступово перейшли до обговорення більш масштабних, онтологічних питань, в яких поступово почали проявлятись ідеї пантеїзму та адвайтичні споглядання. Згідно з баченням Владислава, Всевишній сотворив світ як знакову систему, в якій ми і живемо.

Гра Бога, цей проявлений світ — це те, як його повнота пізнання є. Те, як вона проявляється. Людина ж у цій драмі — це можливість Всевишнього подивитись на самого себе. Як ілюстрацію, Влад приводить молитву “Шма, Ізраель”.

שְׁמַע יִשְׂרָאֵל יְהוָה אֱלֹהֵינוּ יְהוָה אֶחָ

Šəmaʿ Yīsrāʾēl YHWH ʾĕlōhēnū YHWH ʾeḥād:

Послухай, Ізраїль! Вс—вишній — Б—г наш, Вс—вишній — єдиний!

— “Ехад” — це єдинство. Це не в тому сенсі, що в Ізраїлі один Бог, а в когось десять, не про це мова. А про те, що він має єдність зі своїм творінням. Всевишній і його творіння нероздільні. Це і є він. Це і є його проявлення.

У цьому проявленні ж можна розрізнити п’ять компонентів. Те, що мовчить, умовно “неживе”. Те, що дихає, як то рослини. Те, що рухається — тварини. Та те, що говорить — людина. При чому це умовна людина. Скоріш прямохідна тварина, що розмовляє. Та п’яте — Христос, що і є людина у вищому сенсі. Це і є проявлення Всевишнього, який, проявляючись у різних формах, “притягує себе до себе”.

Ціллю духовного шляху, в розумінні Владислава, є вихід за кордони своєї обмеженості. Основним ж методом та одним з найпростіших, на думку Влада, є споглядання, що прибирає все, чим ти не є. Я моментально впізнав в цьому описі практику “атмавічари” адвайтистів — самодослідження, пошук істинного “я”, та метод “неті—неті” — “не це, та не це”. Влад вважав це основним духовним методом незалежно від традиції.

— Дивишся на будь-який предмет — це не ти. Відкидаємо. Якщо ми переходимо у світ внутрішніх об’єктів, там діє той самий принцип. Ти ж можеш подивитись на свої думки? Таким чином ми приходимо до пізнання того, чим ми насправді є. Відкриваємо своє істинне “я”. І це те що, називається “Ейн-соф”. Величне непізнаване. Це нескінченність, що дивиться через тебе. Це, можна сказати, один з аспектів божества. При чому відповідь на це питання “хто я?” повинна бути не логічно-філософською, не концептуальною. Вона повинна бути чуттєво-екзистенційною. Треба говорити не від логіки. Треба, щоб людина казала від живого безпосереднього переживання, тоді це цікаво. Це по-чесному.

Що стосується християнської демонології, то тут Владислав теж перекладає все на ментальні, внутрішні процеси всередині людини. Біси, як він їх бачить — це бажання, які вийшли з-під контролю свідомості та “гуляють по поляні як хочуть”. Сатана ж, як і вищі демонічні чини, майже всі є метафорою до самого розуму.

— “Сатан” перекладається як суперечність. Хто народжує ваші суперечки? Так, ні, хочу, не хочу, треба не треба. Це ваш розум. Тож і диявола нема. “Гі” — це два, “абл” — можливість. Дві можливості. Той, хто підкидує дві можливості. Так, чи інакше. Це ж розум. Або, наприклад, Левіафан. Перекладається як “той, що крутиться”. А що ви в цьому житті робите? Все життя крутитесь. Ось це і є ваш Левіафан, у вашій голові. Або Вельзевул, князь гнійних мух. Мухи — це ваші думки. Ви їх тільки відігнали, а вони “жжжж”, хоп, та знову сіли, знову прийшли до вас. Це ж ваш розум.

— А чи можна, продовжуючи цю логіку, сказати, що Бога теж нема?

— В юдаїзмі вище проявлення богослов’я — це атеїзм. Зараз поясню. Дивись, про Бога ми нічого не знаємо, та про нього ніхто нічого не може сказати. Про що ж люди тоді говорять? Вони говорять про своє уявлення про Бога. А будь-яке уявлення про Бога, по-перше, обмежено тим, хто уявляє, а по-друге — апріорі хибне. Бо якщо ти про щось не знаєш, все, що ти уявляєш — це зовсім не те. Абсолютно. Тож як кажуть мудреці, кращий спосіб говорити про Бога — це мовчати. Але коли вони про нього розмовляють, це потрібно, щоб загострити сприйняття. Як в цій практиці “неті-неті” — відкидати, відкидати, апофатично (опис Бога через відкидання всіх визначень), щоб ти нарешті прийшов до цього мовчання. Але питання не в тому, щоб просто затулити пельку, а щоб зрозуміти, що ми, говорячи про Бога, використовуємо слова, але ж слова — це такі ж самі костилі, як і все інше в цьому світі. Це як хтось писав, що якщо зібрати до купи всі уявлення про Бога, які накопичило людство, то вийде велетенський ідол, тільки Бог з цього не вийде. Ось і все. Тому Будда був найчеснішою людиною. Він про Бога не казав нічого. Це чесно. Бо не про Бога потрібно говорити, а про просвітлення. А те, що чи є Бог, чи нема — це дуально. Метод куди важливіший в якомусь сенсі. Бо коли людина реалізує того, хто бачить, всі питання відпадають. Бо питання є наслідком страждання. У момент оргазму питань нема. Просвітлення прибирає страждання, і питань більш нема. Не тому, що людина все знає, а тому, що йому блаженно. Блаженство — це безпричинне щастя. Тому що ілюзорність усвідомлена. Махамая (велика ілюзія) більше не побудує свій дім — залишається тільки те, що називається царство Боже.

— Сат, чіт, ананда. (буття, знання, блаженство)

— Так, цілком вірно.

— Чудово сказано. Немає зовсім відчуття конфліктності між різними вченнями у вашому викладенні.

— Бо його дійсно немає. Це у всіляких релігійних дурнів є. Поки вони внизу піраміди бігають. Там вічні війни, битви. Але як тільки потрапляєш в “око”, війна закінчується.

Перекладаючи віру як “відчування”, а слово “син”, у словосполученні “Син Божий”, як “розуміння”, Влад знову наголошує про екзистенційне, пряме та неконцептуальне переживання Бога, як умову для того, щоб вийти за межі ілюзій. Розум, диявол у це безмежне переживання війти не може.

— Чому про те, коли Христа спокушали, написано, що диявол поставив його на край, на бортик храму. Чому він його у храм не взяв? Тому що якщо розум зайде у храм, він зникне. — Каже Влад.

— Коли розуму нема? Коли повна тиша наступає? Де розум у цей момент? Його нема. Розум — це словник. Словесний, безперервно біжучий рядок. І ось коли він біжить, розум відчуває “ух ти, я реальний”. Але якщо в процесі медитації він зупиняється, де він тоді? Його немає. Ось в це просвіт між словами можна увагою пройти, і ти в нескінченності. Ти повернувся додому. Ти той, хто бачить. Ти розумієш, що той, хто бачить — це ти. Ти цим був завжди. А якщо ти ніколи не народжувався, то ти і не помреш. Ось як та піраміда на доларі. Основа піраміди, над нею вершина, а між ними пустий простір. Ось ця основа — це его. Тут один кут, тут інший. Там добро, а ось там — зло. Люди бігають між цим по колу, одним словом займаються маренням. Але якщо ти підіймаєшся, то різниця між крайнощами все менше, менше, менше, і ось ти стоїш перед лицем пустоти, цього прошарку. І коли ти увійшов у цю пустоту, то здається, що все, ти зник. Але ти не зник — ти потрапляєш в око. І ти розумієш, що ти і є той, хто бачить, а все інше — мая (ілюзія).

— Це все доволі схоже на дзогчен. (одна з буддійських шкіл)

— Я думаю, що якби Будда, Христос та Крішна зібрались за одним столом, на чай, то вони б сіли, подивились один на одного, випили б чаю, мовчки, не говорячи жодного слова, та розійшлись. Тож коли ти у тому, хто бачить — там немає бажання. Коли ти в теперішньому моменті, на сто відсотків, в тебе немає бажання, бо кожний момент повноцінний, тотально повноцінний. Ось коли Христос був на хресті, там була перекладина така скоса, де його ноги. Одна сторона вгору вказує на розбійника, який покаявся — це майбутнє, а інша вниз, на того розбійника, який не покаявся — це минуле. Тому що минуле не може змінитись. А майбутнє може, якщо звернеться до теперішнього. А чому розбійники? Бо думки про майбутнє та минуле нас обкрадають. Минуле нас засуджує — ти зробив не то, ти зробив не так, а треба було ось так. Але змінити це неможливо, воно вже здійснилось. А майбутнє нас страшить. Ми ж його не знаємо. А Христос — це вічне теперішнє. Яке люди хочуть вбити. Ти помітив, що люди постійно хочуть вбити теперішнє заради світлого майбутнього? Або за минуле, за пам’ять отців, “діди воювали”. Вони хочуть вбити теперішнє, і наче як майже вдалося, але воно знов воскресає. Його неможливо вбити. Жити у теперішньому двадцять чотири на сім — це і є царство Боже, це і є рай. Бо якщо ти в ньому тотально, то там нема незадоволеності. Це вища точка прибування. І нашу звичку тікати від цього можна здолати.

— Про що б варто було собі нагадати, беручи до уваги ті темні часи, в яких ми зараз знаходимось?

— Що все пройде. І це пройде теж. Яка б довга не була ніч, вона проходить. Бо людей навідує відчай. Вони наче консервують себе в цьому стані. Темряви, пригніченості, відчаю. А треба жити з розумінням, що Бог не творить дисгармонію. Тож далі буде краще. Через неприємні моменти. Це як з народженням. У народженні мало приємних моментів, але далі буде краще. А кінець світу — це кінець того сприйняття речей конкретним чином. Коли твоє сприйняття змінюється, змінюється і світ. Бо світ — це те, що ти сприймаєш. Воскресіння покійника — це оживлення нового розуміння.

Шаманські розстановки та мережа Індри

Ми пили чай та розмовляли ще якийсь час. Багато ще про що. І про книги Ошо, який у свій час вплинув на Владислава, і про його практики шаманізму, які дуже сильно були схожі з “перепереглядом” Кастанеди та були націлені на відновлення цілісності душі й повернення втраченої сили. Про упередження сучасності щодо духовних практик. Про розстановки по Хеллінгеру, які проводить Владислав, і які дійсно були, як я відчув, більш шамансько-енергетичними по суті, ніж психологічними. Коли ж я аналізував їхній принцип роботи в бесіді, на розум незмінно приходили образи фрактальних структур та “мережі Індри”, де наче сам простір, сама тканина існування була архіваріусом всіх наших історій та потаємних рухів души, які й спливали на поверхню проживання людей, залучених у спектаклі цієї практики. Відлуння медіумізму, можливо. Архаїки. Але чи дійсно це має значення, якщо це приносить результат? І чи вмерла дієвість архаїчних та давніх методів самопізнання від світла просвіти, чи була просто витіснена під тиском духу часу, який, занадто спершись на раціональний розум, втратив можливість бачити таємницю та використовувати її як дзеркало?

На мій погляд, точно можна дати відповідь тільки на останнє запитання. Давні символічні структури, йогічні методи, традиції духовної алхімії, та споглядальні шляхи навряд чи втратять свою актуальність допоки людина не піде з цього світу, або не стане чимось зовсім іншим.

Висновок

Темні часи завжди минають, і це – головне нагадування, яке варто тримати в думці. Світ змінюється не лише зовні, а й через внутрішнє сприйняття, тому важливо не консервувати себе в стані відчаю, а пам’ятати, що навіть у випробуваннях закладений рух до нового розуміння. Духовні практики, що здаються архаїчними, не втратили своєї сили – вони допомагають відновити цілісність душі, повернути втрачену енергію та розширити усвідомлення. Народження нового завжди супроводжується болем, але цей процес веде до зростання.Розстановки, шаманізм, медитації, ритуали – це не просто інструменти самопізнання, а способи взаємодії з глибшими рівнями буття, де зберігається пам’ять про кожен рух людської душі. Світ, як дзеркало, відображає внутрішній стан людини, і, змінюючи себе, ми змінюємо й те, що нас оточує. Раціональний розум часто витісняє таємницю та магію існування, але давні традиції доводять, що вміння бачити глибше та сприймати життя як сакральний процес дозволяє нам не лише долати труднощі, а й відкривати нові горизонти буття.